Who's that I hear?—It's me—Who?—Your heart
Hanging on by the thinnest thread
I lose all my strength, substance, and fluid
When I see you withdrawn this way all alone
Like a whipped cur sulking in the corner
Is it due to your mad hedonism?—
What's it to you?—I have to suffer for it—
Leave me alone—Why?—I'll think about it—
When will you do that?—When I've grown up—
I've nothing more to tell you—I'll survive without it—

What's your idea?—To be a good man—
You're thirty, for a mule that's a lifetime
You call that childhood?—No—Madness
Must have hold of you—By what, the halter?—
You don't know a thing—Yes I do—What?—Flies in milk
One's white, one's black, they're opposites—
That's all?—How can I say it better?
If that doesn't suit you I'll start over—
You're lost—Well I'll go down fighting—
I've nothing more to tell you—I'll survive without it—

I get the heartache, you the injury and pain
If you were just some poor crazy idiot
I'd be able to make excuses for you
You don't even care, all's one to you, foul or fair
Either your head's harder than a rock
Or you actually prefer misery to honor
Now what do you say to that?—
Once I'm dead I'll rise above it—
God, what comfort—What wise eloquence—
I've nothing more to tell you—I'll survive without it—

Why are you miserable?—Because of my miseries
When Saturn packed my satchel I think
He put in these troubles—That's mad
You're his lord and you talk like his slave
Look what Solomon wrote in his book
"A wise man" he says "has authority
Over the planets and their influence"—
I don't believe it, as they made me I'll be—
What are you saying?—Yes that's what I think—
I've nothing more to tell you—I'll survive without it—

Want to live?—God give me the strength—
It's necessary...—What is?—To feel remorse
Lots of reading—What kind?—Read for knowledge
Leave fools alone—I'll take your advice—
Or will you forget?—I've got it fixed in mind—
Now act before things go from bad to worse
I've nothing more to tell you—I'll survive without it.

"Tout aux tavernes et aux filles."

Suppose you screeve? or go cheap-jack?
    Or fake the broads? or fig a nag?
Or thimble-rig? or knap a yack?
    Or pitch a snide? or smash a rag?
    Suppose you duff? or nose and lag?
Or get the straight, and land your ***?
    How do you melt the multy swag?
***** and the blowens cop the lot.

Fiddle, or fence, or mace, or mack;
    Or moskeneer, or flash the drag;
Dead-lurk a crib, or do a crack;
    Pad with a slang, or chuck a ***;
    Bonnet, or tout, or mump and gag;
Rattle the tats, or mark the spot;
    You can not bank a single stag;
***** and the blowens cop the lot.

Suppose you try a different tack,
    And on the square you flash your flag?
At penny-a-lining make your whack,
    Or with the mummers mug and gag?
    For nix, for nix the dibbs you bag!
At any graft, no matter what,
    Your merry goblins soon stravag:
***** and the blowens cop the lot.

THE MORAL
    It's up the spout and Charley Wag
With wipes and tickers and what not.
    Until the squeezer nips your scrag,
***** and the blowens cop the lot.

From the French of François Villon

Tell me now in what hidden way is
Lady Flora the lovely Roman?
Where’s Hipparchia, and where is Thais,
Neither of them the fairer woman?
Where is Echo, beheld of no man,
Only heard on river and mere—
She whose beauty was more than human?—
But where are the snows of yester-year?

Where’s Heloise, the learned nun,
For whose sake Abeillard, I ween,
Lost manhood and put priesthood on?
(From Love he won such dule and teen!)
And where, I pray you, is the Queen
Who willed that Buridan should steer
Sewed in a sack’s mouth down the Seine?—
But where are the snows of yester-year?

White Queen Blanche, like a queen of lilies,
With a voice like any mermaiden—
Bertha Broadfoot, Beatrice, Alice,
And Ermengarde the lady of Maine—
And that good Joan whom Englishmen
At Rouen doomed and burned her there—
Mother of God, where are they then?—
But where are the snows of yester-year?

Nay, never ask this week, fair lord,
Where they are gone, nor yet this year,
Except with this for an overword—
But where are the snows of yester-year?

A middle-northern March, now as always—
gusts from the South broken against cold winds—
but from under, as if a slow hand lifted a tide,
it moves—not into April—into a second March,

the old skin of wind-clear scales dropping
upon the mold: this is the shadow projects the tree
upward causing the sun to shine in his sphere.

So we will put on our pink felt hat—new last year!
—newer this by virtue of brown eyes turning back
the seasons—and let us walk to the orchid-house,
see the flowers will take the prize tomorrow
at the Palace.
                    Stop here, these are our oleanders.
When they are in bloom—
                                       You would waste words
It is clearer to me than if the pink
were on the branch.  It would be a searching in
a colored cloud to reveal that which now, huskless,
shows the very reason for their being.

And these the orange-trees, in blossom—no need
to tell with this weight of perfume in the air.
If it were not so dark in this shed one could better
see the white.
                      It is that very perfume
has drawn the darkness down among the leaves.
Do I speak clearly enough?
It is this darkness reveals that which darkness alone
loosens and sets spinning on waxen wings—
not the touch of a finger-tip, not the motion
of a sigh.  A too heavy sweetness proves
its own caretaker.
And here are the orchids!
                                        Never having seen
such gaiety I will read these flowers for you:
This is an odd January, died—in Villon’s time.
Snow, this is and this the stain of a violet
grew in that place the spring that foresaw its own doom.

And this, a certain July from Iceland:
a young woman of that place
breathed it toward the South.  It took root there.
The color ran true but the plant is small.

This falling spray of snow-flakes is
a handful of dead Februaries
prayed into flower by Rafael Arevalo Martinez
of Guatemala.
                      Here’s that old friend who
went by my side so many years:  this full, fragile
head of veined lavender.  Oh that April
that we first went with our stiff lusts
leaving the city behind, out to the green hill—
May, they said she was.  A hand for all of us:
this branch of blue butterflies tied to this stem.

June is a yellow cup I’ll not name; August
the over-heavy one.  And here are—
russet and shiny, all but March.  And March?
Ah, March—
                   Flowers are a tiresome pastime.
One has a wish to shake them from their pots
root and stem, for the sun to gnaw.

Walk out again into the cold and saunter home
to the fire.  This day has blossomed long enough.
I have wiped out the red night and lit a blaze
instead which will at least warm our hands
and stir up the talk.
                             I think we have kept fair time.
Time is a green orchard.

François Villon was born in Paris;
the same year Joan of Arc was burned
at the stake there; after leading a successful
campaign against the English she was sold out
by prissy French nobility
who feared her god liberated feminine ferocity;
Had Joan lived to rule New Jerusalem;
God's Kingdom on Earth
Villon would have noted Christianity
was a twisted retelling of long discredited
Pre-Socratic Greek doctrines
that had been countered
by alchemy practicing Neoplatonists &
Orphic Gnostics drawing their knowledge
directly from the ghosts of Pythagoras & Herodotus;
looming quantum particles no Christian
of the time could begin to comprehend;
Villon might have been court poet & private scribe;
as Joan couldn't read or write,
her revelations coming as voices & visions;
Villon so well versed as to put accurate words
into her mouth when the holy mother failed her
& bed her when cold winds
blew through the stone windows;
her grim tale retold & boasted of as her armies
victory over heaven & hell themselves;
instead of using the Internet as a bathroom wall,
epics would have been spun
from the Palace of Versailles where Lady D'arc
would primp & pamper her polished ruddy ***  
hot as Bardot we all know;
so proud to be ahead of her time
fascist beating Antoinette & even Evita
to the regal throne; a new ****** monarch
victorious & avant-garde
preceding the Renaissance by only a few years

No man hath dared to write this thing as yet,
And yet I know, how that the souls of all men great
At times pass athrough us,
And we are melted into them, and are not
Save reflexions of their souls.
Thus am I Dante for a space and am
One Francois Villon, ballad-lord and thief,
Or am such holy ones I may not write
Lest blasphemy be writ against my name;
This for an instant and the flame is gone.

’Tis as in midmost us there glows a sphere
Translucent, molten gold, that is the “I”
And into this some form projects itself:
Christus, or John, or eke the Florentine;
And as the clear space is not if a form’s
Imposed thereon,
So cease we from all being for the time,
And these, the Masters of the Soul, live on.

Para el asombro de las greyes planas
suelo zurcir abstrusas cantilenas.
Para la injuria del coplero ganso
torno mis brumas cada vez más densas.
Para el mohín de los leyente docto
marco mis versos de bizarro rictus,
(leyente docto: abléptico pedante)
tizno mis versos de macabros untos.
Para mí... no hago nada, nada, nada,
A qué contar a la olvidosa gente
si el amor en mi pecho llora o canta?
(a la olvidosa gente, es a saber:
al aire, al viento, al sol, al río, al mar...)
o a qué decir si el alma poesía,
-gruña así o grazne la trivial raleaa
qué decir si el alma poesía
huésped es de mi torre o de mi rúa?
Y que (como Villon el su tabardo,
su buitre prometeiico Atlas el Sordo,
como Nerón la púrpura, y la toga
César el Calvo, y ponzoñosa daga
el Valentino de mirar buido,
y, de la Tour de Nesle precipitado,
el saco Buridán, oh Margarita!)
yo porto, a más del tirso y la careta,
yo porto, en mí, la sombra del fastidio,
signo fatal, exilio sin remedio?
(como Nerón la púrpura, o la toga
César el Calvo, o la siniestra daga
el Valentino César, cuando arruga
su ceño ante las turbas enemigas!)
Un ignorado ritmo, dócil, terso,
donde el absurdo corazón esparzo,
¡eso será la impertinente estrofa
en que de todo mi desdén se befa,
y más de mí!: desdén, sobrio estilete
y el más seguro amigo en el combate
contra la tribu inulta! ¡Oh Muchedumbre!:
qué vales tú, si topas con el Hombre?
(y el Hombre, dí, si topa con el Hambre?
y Muchedumbre y Hombre con la Hembra?).
Para mí no hago nada, nada, nada,
¡sino soñar, sólo vivir la vida!
Para mí no hago nada... ¿acaso humo
cuando en la pipa blondo aroma quemo,
-si en el magín devano las ideas
humo también, color de fantasía...-?
Para mí no hago nada, nada, sólo
soñar, vivir la vida a contrapelo.
Sin un sueño de Amor más que divino
-por tener de ideal y ser humano que
da objeto y razón a mi durar...
sin ése Amor, mejor fuérame ser
una Sombra en la Sombra: quieto Buda
dormitando en la Muerte o en la Vida.
Para el asombro de las greyes planas
suelo zurcir abstrusas cantilenas.
Para ofender la mesocracia ambiente
mi risa hago sonar de monte a monte;
tizno mis versos de bizarro rictus
para el mohín de lo leyente docto;
para divertimento de mí mismo
trovas pergeño: absurdos y sarcasmos!
Y busco algo de ensueño y de aventura
dentro la noche...! y doy la vida entera
por el Amor, oh tú, sola Mujer!
mientras viene el morir!

Oft in My Thought
by Charles d'Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

So often in my busy mind I sought,
    Around the advent of the fledgling year,
For something pretty that I really ought
    To give my lady dear;
    But that sweet thought's been wrested from me, clear,
        Since death, alas, has sealed her under clay
    And robbed the world of all that's precious here—
        God keep her soul, I can no better say.

For me to keep my manner and my thought
    Acceptable, as suits my age's hour?
While proving that I never once forgot
    Her worth? It tests my power!
    I serve her now with masses and with prayer;
        For it would be a shame for me to stray
    Far from my faith, when my time's drawing near—
        God keep her soul, I can no better say.

Now earthly profits fail, since all is lost
and the cost of everything became so dear;
Therefore, O Lord, who rules the higher host,
    Take my good deeds, as many as there are,
    And crown her, Lord, above in your bright sphere,
        As heaven's truest maid! And may I say:
    Most good, most fair, most likely to bring cheer—
        God keep her soul, I can no better say.

When I praise her, or hear her praises raised,
I recall how recently she brought me pleasure;
    Then my heart floods like an overflowing bay
And makes me wish to dress for my own bier—
    God keep her soul, I can no better say.



Le Primtemps (“Spring” or “Springtime”)
by Charles d’Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

Young lovers,
greeting the spring
fling themselves downhill,
making cobblestones ring
with their wild leaps and arcs,
like ecstatic sparks
struck from coal.

What is their brazen goal?

They grab at whatever passes,
so we can only hazard guesses.
But they rear like prancing steeds
raked by brilliant spurs of need,
Young lovers.



Rondel: Your Smiling Mouth
by Charles d'Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

Your smiling mouth and laughing eyes, bright gray,
Your ample ******* and slender arms’ twin chains,
Your hands so smooth, each finger straight and plain,
Your little feet—please, what more can I say?

It is my fetish when you’re far away
To muse on these and thus to soothe my pain—
Your smiling mouth and laughing eyes, bright gray,
Your ample ******* and slender arms’ twin chains.

So would I beg you, if I only may,
To see such sights as I before have seen,
Because my fetish pleases me. Obscene?
I’ll be obsessed until my dying day
By your sweet smiling mouth and eyes, bright gray,
Your ample ******* and slender arms’ twin chains!



In My Imagined Book
by Charles d’Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

In my imagined Book
my heart endeavored to explain
its history of grief, and pain,
illuminated by the tears
that welled to blur those well-loved years
of former happiness's gains,
in my imagined Book.

Alas, where should the reader look
beyond these drops of sweat, their stains,
all the effort & pain it took
& which I recorded night and day
in my imagined Book?



The next three poems are interpretations of "Le temps a laissé son manteau" ("The season has cast off his mantle"). This famous rondeau was set to music by Debussy in his Trois chansons de France.

The season has cast its coat aside
by Charles d'Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

The season has cast its coat aside
of wind and cold and rain,
to dress in embroidered light again:
bright sunlight, fit for a bride!

There isn't a bird or beast astride
that fails to sing this sweet refrain:
"The season has cast its coat aside!"

Now rivers, fountains, springs and tides
dressed in their summer best
with silver beads impressed
in a fine display now glide:
the season has cast its coat aside!

Winter has cast his cloak away
by Charles d'Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

Winter has cast his cloak away
of wind and cold and chilling rain
to dress in embroidered light again:
the light of day—bright, festive, gay!

Each bird and beast, without delay,
in its own tongue, sings this refrain:
"Winter has cast his cloak away!"

Brooks, fountains, rivers, streams at play,
wear, with their summer livery,
bright beads of silver jewelry.
All the Earth has a new and fresh display:
Winter has cast his cloak away!

The year lays down his mantle cold
by Charles d’Orleans (1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

The year lays down his mantle cold
of wind, chill rain and bitter air,
and now goes clad in clothes of gold
of smiling suns and seasons fair,

while birds and beasts of wood and fold
now with each cry and song declare:
"The year lays down his mantle cold!"

All brooks, springs, rivers, seaward rolled,
now pleasant summer livery wear
with silver beads embroidered where
the world puts off its raiment old.
The year lays down his mantle cold.



Confession of a Stolen Kiss
by Charles d’Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation/modernization by Michael R. Burch

My ghostly father, I confess,
First to God and then to you,
That at a window (you know how)
I stole a kiss of great sweetness,
Which was done out of avidness—
But it is done, not undone, now.

My ghostly father, I confess,
First to God and then to you.

But I shall restore it, doubtless,
Again, if it may be that I know how;
And thus to God I make a vow,
And always I ask forgiveness.

My ghostly father, I confess,
First to God and then to you.



Fair Lady Without Peer
by Charles d’Orleans
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

Fair Lady, without peer, my plea,
Is that your grace will pardon me,
Since I implore, on bended knee.
           No longer can I, privately,
Keep this from you: my deep distress,
When only you can comfort me,
For I consider you my only mistress.

This powerful love demands, I fear,
That I confess things openly,
Since to your service I came here
And my helpless eyes were forced to see
Such beauty gods and angels cheer,
Which brought me joy in such excess
That I became your servant, gladly,
For I consider you my only mistress.

Please grant me this great gift most dear:
to be your vassal, willingly.
May it please you that, now, year by year,
I shall serve you as my only Liege.
I bend the knee here—true, sincere—
Unfit to beg one royal kiss,
Although none other offers cheer,
For I consider you my only mistress.



Chanson: Let Him Refrain from Loving, Who Can
by Charles d’Orleans
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

Let him refrain from loving, who can.
I can no longer hover.
I must become a lover.
What will become of me, I know not.

Although I’ve heard the distant thought
that those who love all suffer,
I must become a lover.
I can no longer refrain.

My heart must risk almost certain pain
and trust in Beauty, however distraught.
For if a man does not love, then what?
Let him refrain from loving, who can.



Chanson: The Summer's Heralds
by Charles d’Orleans
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

The Summer’s heralds bring a dear
Sweet season of soft-falling showers
And carpet fields once brown and sere
With lush green grasses and fresh flowers.

Now over gleaming lawns appear
The bright sun-dappled lengthening hours.

The Summer’s heralds bring a dear
Sweet season of soft-falling showers.

Faint hearts once chained by sullen fear
No longer shiver, tremble, cower.
North winds no longer storm and glower.
For winter has no business here.



Her Beauty
by Charles d’Orleans
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

Her beauty, to the world so plain,
Still intimately held my heart in thrall
And so established her sole reign:
She was, of Good, the cascading fountain.
Thus of my Love, lost recently,
I say, while weeping bitterly:
“We cleave to this strange world in vain.”

In ages past when angels fell
The world grew darker with the stain
Of their dear blood, then became hell
While poets wept a tearful strain.
Yet, to his dark and drear domain
Death took his victims, piteously,
So that we bards write bitterly:
“We cleave to this strange world in vain.”

Death comes to claim our angels, all,
as well we know, and spares no pain.
          Over our pleasures, Death casts his pall,
Then without joy we “living” remain.
Death treats all Love with such disdain!
What use is this world? For it seems to me,
It has neither Love, nor Pity.
Thus, “We cleave to this strange world in vain.”



Traitorous Eye
by Charles d’Orleans
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

Traitorous eye, what’s new?
What lewd pranks do you have in view?
Without civil warning, you spy,
And no one ever knows why!

Who understands anything you do?
You’re rash and crass in your boldness too,
And your lewdness is hard to subdue.
Change your crude ways, can’t you?

Traitorous eye, what’s new?
You should be beaten through and through
With a stripling birch strap or two.
Traitorous eye, what’s new?
What lewd pranks do have you in view?



The First Valentine Poem

Charles d’Orleans (1394-1465), a French royal, the grandchild of Charles V, and the Duke of Orleans, has been credited with writing the first Valentine card, in the form of a poem for his wife. Charles wrote the poem in 1415 at age 21, in the first year of his captivity while being held prisoner in the Tower of London after having been captured by the British at the Battle of Agincourt.

My Very Gentle Valentine
by Charles d’Orleans (c. 1394-1465)
loose translation/interpretation by Michael R. Burch

My very gentle Valentine,
Alas, for me you were born too soon,
As I was born too late for you!
May God forgive my jailer
Who has kept me from you this entire year.
I am sick without your love, my dear,
My very gentle Valentine.



BIO: Charles d’Orleans (1394-1465) was a French royal born into an aristocratic family: his grandfather was Charles V of France and his uncle was Charles VI. His father, Louis I, Duke of Orleans, was a patron of poets and artists. The poet Christine de Pizan dedicated poems to his mother, Valentina Visconti. He became the Duke of Orleans at age 13 after his father was murdered by John the Fearless, Duke of Burgundy. He was captured at age 21 in the battle of Agincourt and taken to England, where he remained a prisoner for the next quarter century. While imprisoned there he learned English and wrote poetry of a high order in his second language. A master of poetic forms, he wrote primarily ballades, chansons, complaints and rondeaux. He has been called the “father of French lyric poetry” and has also been credited with writing the first Valentine’s Day poem.



Charles d'Orleans Timeline/Chronology

1394 - Charles is born in Paris on Nov. 24, 1394, the first son to survive infancy of Louis of Orleans, the brother of Charles VI, and Valentina Visconti of Milan.
1406 - Charles, age 11, marries his cousin Isabelle, age 16, the daughter of Charles VI and Queen Isabeau of France, and the widow of Richard II of England.
1407 - The day before Charles's 13th birthday his father Louis d'Orleans is assassinated in Paris by Burgundians under John the Fearless, on Nov. 23, 1407.
1408 - Charles's mother dies at Blois at age 38 on December 4, 1408; Charles becomes Duke of Orleans at age 14.
1409 - Isabelle bears Charles a daughter, Jeanne, but dies within a few days on Sept. 13, 1409; Charles turns 15 the next month.
1410 - Charles marries Bonne, age 11, the daughter of Bernard, count of Armagnac, and niece of the duke of Berry, on August 15, 1410.
1412 - Charles sends his brother Jean, age 12, to England as a hostage in the custody of the duke of Clarence, on November 14, 1412.
1415 - Charles is captured at the battle of Agincourt on Oct. 25, 1415 and is taken prisoner to England, just in time for his 21st birthday.
1416 - Charles is initially held in the Tower of London.
1417 - In June Charles is sent to Pontefract (Yorks), in custody of Robert Waterton.
1427 - Joan of Arc, supported by Charles's brother Jean, the Count of Dunois, takes up the cause of freeing France from English control.
1429 - Henry VI of England is crowned at age eight.
1431 - Henry VI is crowned king of France in the cathedral of Notre Dame in Paris; Joan of Arc is burned at the stake.
1432 - Charles's daughter Jeanne dies at age 23; his wife Bonne dies sometime between 1430 and 1435.
1440 - Charles is formally released from captivity on October 28, 1440. Charles, now 46, marries Marie of Cleves, niece of Isabelle and duchess of Burgundy, age 14.
1445 - Charles's brother, Jean of Angouleme, is released from English captivity after 33 years.
1457 - After 17 years of marriage, Marie of Cleves bears Charles a daughter, Marie. Francois Villon, a guest at Blois, writes a poem to celebrate the birth.
1461 - Charles VII dies; Louis XI ascends the throne.
1462 - Marie bears Charles a son, the future Louis XII, known during his reign as the "Father of his People."
1464 - Marie bears Charles a daughter, Anne.
1465 - Charles of Orleans dies at age 70 on January 4, 1465. His poetry will still be read 500 years later.

Keywords/Tags: France, French, translation, Charles, Orleans, Duke, first Valentine, rondeau, chanson, rondel, roundel, ballade, ballad, lyric, Middle English, Medieval English, rondeaus, rondeaux, rondels, roundels, ballades, ballads, chansons, royal, noble, prisoner, hostage, ransom

An honest man's statement was torted the other day
Just for its implications
If honesty is against the law
The Cronies must be laughing

Isn't it odd that when young we're taught lies
Then forced to believe them
You know the sun does not set nor does rise
It is all just an old illusion

If Villon was crying in sventn cntry
Hear ye all God save the Queen
And Ezra got pounded for what he was shouting
Over the airwaves in old Italy

Truth be illegal now tell me all lies
I'm stupid, I just might believe them

Eli Simple was not the new Rimbaud but the new Villon; a miser & a cheat speaking several different languages
to his gopi Reeta who can't understand but comes along for the plane ride
over the heart of Delhi on to the offshore Disneyland Paradise &
out over the open sea where Malaysian airliners
lay buried by the aliens;
Reeta sees the sky shining in Krishna's light; her eyes like Rohingya
in the setting moonlight's chaos;
alight he holds her hands his warm;
traveling north to the soap factory; never forgetting
grandmother's railroad yard long abandoned by her **** fathers;
this is Eli stepping into space where loving memories give birth to go-go girls

Ami, tu me dis : « Joie extrême !
Donc, ce matin, comblant ton voeu,
Rougissante, elle a dit : Je t'aime !
Devant l'aube, cet autre aveu.

Ta victoire, tu la dévoiles.
On t'aime, ô Léandre, ô Saint-Preux,
Et te voilà dans les étoiles,
Sans parachute, malheureux ! »

Et tu souris. Mais que m'importe !
Ton sourire est un envieux.
Sois *** ; moi, ma tristesse est morte.
Rire c'est bien, aimer c'est mieux.

Tu me croyais plus fort en thème,
N'est-ce pas ? tu te figurais
Que je te dirais : Elle m'aime,
Défions-nous, et buvons frais.

Point. J'ai des manières étranges ;
On fait mon bonheur, j'y consens ;
Je vois là-haut passer des anges
Et je me mêle à ces passants.

Je suis ingénu comme Homère,
Quand cet aveugle aux chants bénis
Adorait la mouche éphémère
Qui sort des joncs de l'Hypanis.

J'ai la foi. Mon esprit facile
Dès le premier jour constata
Dans la Sologne une Sicile,
Une Aréthuse en Rosita.

Je ne vois point dans une femme
Un filou, par l'ombre enhardi.
Je ne crois pas qu'on prenne une âme
Comme on vole un maravedi.

La supposer fausse, et plâtrée,
Non, justes dieux ! je suis épris.
Je ne commence point l'entrée
Au paradis, par le mépris.

Je lui donne un coeur sans lui dire :
Rends-moi la monnaie ! - Et je crois
À sa pudeur, à mon délire,
Au bleu du ciel, aux fleurs des bois.

J'entre en des sphères idéales
Sans fredonner le vieux pont-neuf
De Villon aux piliers des Halles
Et de Fronsac à l'Oeil-de-Boeuf.

Je m'enivre des harmonies
Qui, de l'azur, à chaque pas,
M'arrivent, claires, infinies,
Joyeuses, et je ne crois pas

Que l'amour trompe nos attentes,
Qu'un bien-aimé soit un martyr,
Et que toutes ces voix chantantes
Descendent du ciel pour mentir.

Je suis rempli d'une musique ;
Je ne sens point, dans mes halliers,
La désillusion classique
Des vieillards et des écoliers.

J'écoute en moi l'hymne suprême
De mille instruments triomphaux
Qui tous répètent qu'elle m'aime,
Et dont pas un ne chante faux.

Oui, je t'adore ! oui, tu m'adores !
C'est à ces mots-là que sont dus
Tous ces vagues clairons sonores
Dans un bruit de songe entendus.

Et, dans les grands bois qui m'entourent,
Je vois danser, d'un air vainqueur,
Les cupidons, gamins qui courent
Dans la fanfare du coeur.

I see figures
But they're not really there
It feels like im talking to someone or something
But everyone just thinks it's in my head
Im falling apart from the inside out
But there's a part of me that is saying someone is there
Helping me
He watches me as I lay in bed and turn and toss at night
Then I feel a warm touch on my skin
Nothing is there
I close my eyes and think of what he would look like
He could be my super hero or maybe my villon

Mon vers, s'il faut te le redire,
On veut te griser dans les bois.
Les faunes ont caché ta lyre
Et mis à sa place un hautbois.

Va donc. La fête est commencée ;
L'oiseau mange en herbe le blé ;
L'abeille est ivre de rosée ;
Mai rit, dans les fleurs attablé.

Emmène tes deux camarades,
L'esprit gaulois, l'esprit latin ;
Ne crois pas que tu te dégrades
Dans la lavande et dans le thym.

Sans être effronté, sois agile ;
Entre gaiement dans le vallon ;
Presse un peu le pas de Virgile,
Retiens par la manche Villon.

Tu devras boire à coupe pleine,
Et de ce soin Pan a chargé
La Jeanneton de La Fontaine
Qu'Horace appelait Lalagé.

On t'attend. La fleur est penchée
Dans les antres diluviens ;
Et Silène, à chaque bouchée,
S'interrompt pour voir si tu viens.

Isaac Newton was a devout Christian
& alchemist; that's always been good
enough for me; Einstein was an atheist
who didn't even believe in quantum                                              mechanics;
'­spooky action at a distance' he called                                                          i­t,
which we all now know
                                      is an actual thing;
so what of Christianity & that whole god thing;
Jesus saved Isaac Newton
from being burned at the stake                             Giodarno Bruno
taught the multiverse

he was not a mystic & got burnt
Joan of Arc was an ignorant peasant girl
divinely inspired w/ articulate visions
that led her to conquer in the name of
France;                                                 she was all but certainly ***** before she was set on fire; stripped down to the hairy medieval skin
by the same guards & priests who would sneak away
late on moonless nights w/ candle & maid on their knee                     reading the latest from Villon

The reason Milton wrote in fetters when he wrote of Angeles and God, and at liberty when of Devils and Hell, is because he was true Poet, and of the Devil’s party without knowing it.

Blake

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не бійся відступити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла‎3
Святим‎4 Софія‎5 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎6
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎7

Ту будет плачь и скрежет зубом.

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎8 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎9.

ІІІ. Драй-Хмарі‎10

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

J’ai fait la guerre aux empereurs.

Hugo

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. Мариністичне‎11

Da mi i owoc, a nie tylko kwiatki.

Morsztyn

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Non sonò sì terribilmente Orlando.

Dante

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎12.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎13
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎14 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎15 накінець.

X. Пустин

Mais ou sont les neiges d’antan?

Villon

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎16,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎17

Tεθνηκὼς ζωῷ φθεγγόμενος στόματι.

Θέογνις

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери‎18.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎19

Wiem co to być ptakiem.

Mickiewicz

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

The feeling heart, the searching soul…

Coleridge

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.
 
НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ

1. Ялдаваоф – у гностичних уявленнях Перший Архонт і порочний син Софії, що відповідальний за створення небездоганного та злого матеріального світу (деміург) за образом ідеального й правічного. Маючи спершу деяку частку вищої сутности від своєї матері, він випадково позбувається її, передавши людині, за що зненавидів останню й постійно намагався полонити обманом або силою. Асоціюється зі старозавітним Богом, якого нібито заперечує Ісус, Син істинного Бога гностиків.
2. «Країна чорної землі» – автохтонна назва Єгипту за часів коптів.
3. Вавилон. Рядок доволі точно окреслює ареал автохтонних гностиків: від єгипетських офітів – до саббіїв-мандеїв Іраку. Останні існують понині та мають розвинену систему релігійних текстів, перекладену повністю англійською й німецькою мовами. Пізніші маніхеї розповсюдили гностичні мотиви до самого Китаю на сході, а катари й богумили – до Провансу та слов’ян.
4. Святими в ранньохристиянських текстах, зокрема у «Пастирі» Гермоса, називають усіх, призначених для спасіння людей, а не тільки тих, що відзначилися особливими доброчинностями й канонізовані.
5. Молодший бунтівний жіночий еон, персоніфікована Мудрість Божа, яку ми знаходимо, зокрема, в соломонівських творах Септуагінти. Вона за тих або інших обставин передувала матеріальній основі світу, першочергово – породила обмеженого та заздрісного Ялдаваофа. Деякі гностики стверджували, що саме вона в образі Змія чи через його посередництво «спокусила» перших людей до пізнання істинної своєї природи, аби дати їм шанс на порятунок. Є одним із центральних персонажів трактатів Πίστις Σοφία й «Таємна книга Іоанна», де детально розповідаються варіанти її історія.
6. Згідно з гностичним уявленням про Євангеліє, люди, що не прийняли особливого Хрещення, після низки перероджень приречені бути викинутими до «зовнішньої пітьми», тобто остаточно знищеними разом з архонтами.
7. Поетична пародія на українські національні апокрифи XII-XVI ст., де з народно-полонізованим мовленням часто поєднуються не просто єретичні, а фамільярні релігійні сюжети. Яскравий приклад – «Чому в жінок волосся, як собачий хвіст».
8. Деякі гностичні школи, зокрема маркіоністи, стверджували, ніби Каїн був насправді праведником, що викривав несправедливість старозавітного Бога, за що Ісус вивів його з пекла разом із багатьма іншими «типовими» грішниками. Тут гностичний мотив асимільовано з «канонічним» християнством, де старозавітний і новозавітний боги не протиставлені, а є одним.
9. Симон (Волхв) називався багатьма християнськими апологетами й істориками «батьком» усіх гностичних єресей. Болгарин Богумил – один із останніх вагомих для історії Європи єретиків-дуалістів, чиє вчення мало паралелі з катаризмом (альбігойством).
10. Стилізована під нагальні вимоги спенсерівська форма сонета, де сонетний ключ ДД підмінений на продовження попередніх рим ВГ.
11. Маринізм був апофеозом ренесансних і бароккових уявлень про формальності в поезії. Він поєднував вичурність мовлення із суто салонними сюжетами та приторними міфологічними образами. Чи не єдиними відомими насьогодні представниками цього напрямку були сам Дж. Марино і Я. А. Морштин.
12. Християнські пророцтва говорять, що праведники-вівці стоятимуть праворуч од Бога, а грішники-козлища – ліворуч. Відповідно, якщо вони всі стоятимуть до Нього лицем, то для спасенних прокляті будуть по праву руку. Коран додає, що грішників можна буде відрізнити навіть зовнішньо за потворствами й чорнотою обличь.
13. У пізньоперській міфології – добрий вродливий жіночий дух, що захищає від напастей і може вступати в романтичні взаємини з чоловіками; фея.
14. Початково – грецький жіночий міфологічний персонаж; чергова і найпідступніша з перепон Одіссея на шляху додому. Прекрасна німфа, чиє ім’я можна перекласти як «та, що приховує», або ж «ілюзія», «омана». Тут – дияволоподібний персонаж-спокусник і містичний дурисвіт.
15. Гностичний рай, цілком відмінний від матеріалістичного Едему автохтонного авраамізму за принципом нагороди, і тому зовсім не популярний в народі. Місце духовної благодаті та радости, де душа праведника зливається з Абсолютом. Окремі гностики визнавали поряд із цим «істинним» раєм також і той, що його обіцяв деміург Яхве своїм духовно сліпим улюбленцям.
16. Вищі сутності, еманації істинного Бога, що, тим не менше, мають власну волю й навіть здатні помилятися, як це зробила Софія. Усі разом утворюють так звану Плерому (повноту ідеального світу). Дихотомічно протистоять архонтам – матеріальним і, переважно, злим надприродним істотам, що правлять нижчим світом.
17. Еон Істини, пов’язаний із потойбічним світом і посмертними випробуваннями душі; має очевидні паралелі з Анубісом й Осирисом. Згадується в «Книгах Єу» та «Πίστις Σοφία».
18. Див. Одіссея ХІ, 488-491.
19. «Реабілітована» для італійської форми сонета онєгінська строфа, де рими другого «катрену» не самобутні, а пов’язані із римами першого.