The reason Milton wrote in fetters when he wrote of Angeles and God, and at liberty when of Devils and Hell, is because he was true Poet, and of the Devil’s party without knowing it.

Blake

І. Таємна книга Іоанна

Коли Ялдаваоф‎1 розправить крила,
Не бійся відступити крок назад,
Аби ревніше тиснути стократ,
Як вернеться тобі відваги сила.

Не смій умити руки, мов Пілат:
Од Кемі‎2 – до далекого Бабіла‎3
Святим‎4 Софія‎5 битись повеліла –
Здобуток вартуватиме утрат.

Бо слабкодухим зрадникам-Іудам
Даремно сподіватися на чуда –
Ісус віщує істинний кошмар!

Страшній покарі не потрібно строку:
Холодний відчай зовнішнього мроку‎6
Над головами зречених примар.

ІІ. Апокриф‎7

Ту будет плачь и скрежет зубом.

Над головами зречених примар
Месія вирік життєдайне слово:
«Доволі чистим безпідставних кар!
Завершились однинь огульні лови.

Абіє тут обіцяний вівчар,
Цо поведе улюбленців Єгови
До пасовища праведних отар,
Бовім створили Тартар для полови!

Убо не слідувать кому за мнов:
Кипітиме довіку їхня кров,
Рогаті чудища візьмуть на вила!»

Опісля виходу лічили всіх;
Запропастили Каїна‎8 та – сміх! –
Єретиків Симона й Богумила‎9.

ІІІ. Драй-Хмарі‎10

Єретиків Симона й Богумила,
Гонителів юродства християн,
Шарами вкрили збоченого гнила –
Ганебний переможених талан.

Когось корисний підкорив обман:
Швидке визнання, золоті медалі;
Інакших, що не сприйняли дурман,
Убили вогнища, підвали, палі.

Не жди тому спонтанної моралі,
Ні вдячністю оточення не мар;
Наразі визначай будучні сталі:

Як небокраю спалахне пожар,
Тікатимеш налякано подалі
Чи приймеш благородно свій тягар?

ІV. Присяга та прокляття

J’ai fait la guerre aux empereurs.

Hugo

Чи приймеш благородно свій тягар
Во плотськім, де все злобою покрите
Безпутних неприкаяних почвар,
Стояти непохитно, неофіте?

Війна за право – самоцінний дар:
Знаходимо у ній добра приміти;
Свобода же, братання, мертвий цар –
Підвалини громадської просвіти.

Одначе, ризик пам’ятати слід:
Чимало відчайдухів погубила
Ватага земнородних аскарид.

Іще повчальний крах Сатанаїла:
Вали геройськи ненависний гніт –
Перемогти Всевишнього несила.

V. Шекспірівський мотив

Перемогти Всевишнього несила –
Звитяжить Купідона ще складніш.
Порожні, діво, гордощі полиш,
Спусти вражого корабля вітрила.

Утрачене не купиться за гріш:
Цінуй принади молодого тіла;
Направивши пориви, захмеліла
Віддай же поле пахарю скоріш.

Позбувшися ядушливого спору,
Нащадків позиратимеш з-за хмар
Весни знайомої щасливу пору.

Ховати марно потаємний лар:
Одержить бажанець нарешті гору,
Огень – його промови, сенси – жар.
 
VI. Мариністичне‎11

Da mi i owoc, a nie tylko kwiatki.

Morsztyn

Огень – його промови, сенси – жар,
Галантна одіж кавалеру личить;
Одчуй рум’янець кілкий на обличчі –
Зумієш витримати цей удар?

Навіщо, бідна, сторонишся стрічі?
Жадання докучатиме комар;
Кохання – найсуворіший лихвар:
Відтермінуєш – відрахує втричі.

Розумно берегти дівоцтва мак:
Нехай хлопчисько за тобою біга,
Ласкавця вірного розпалить крига!

Проте; наважишся чинити так –
Невдовзі прийдеться в Амура, мила,
Пізнати ціну скоєного діла.

VII. Воскресіння

Non sonò sì terribilmente Orlando.

Dante

Пізнати ціну скоєного діла
Зотлілих кличе голосіння труб,
Закрив кремезний сонце вернидуб,
Немов жаринку велетенська брила.

Постали пан, каліка, правдоруб,
Ханжа, статечний, проданець, кутила –
Змішався сморід з пахощем кадила,
Праворуч красеня – хирявий труп‎12.
 
Гримить: «Пророчена година плати!
Корися волі Господа, дитя:
Немає до сваволі вороття.

Сміливости забракне опиратись:
Минулого могутнійший скотар,
Підеш, неначе агнець, на вівтар».

VIII. Фатальність

Підеш, неначе агнець на вівтар,
Зайняти вперше чоловіче ложе,
Тендітна ластівко, квітуча роже,
Вступивши натиску шалених чар.

Противитись коханому негоже,
П’янкий покорі помагає гар:
Укріпленням заказаний попар –
Захопить легко парубок пригожий.

Здається, щасний передує шлях,
Утім навряд чи подолає птах
Знести підступні витівки Венери:

Урвати спробуєш з ним будній плин,
Явити мрійних мерехти перлин,
Та він – закостенілий жнець матерій.

IX. Незгода

«Та він – закостенілий жнець матерій?! –
Розчулено питаєшся мерщій, –
Нахаба ниций, хований крутій;
Попрала хтивість обіцянки Гери?..»

Гадань турбує хаотичний рій:
Невже нашкодити прекрасній пері‎13
Таки рішився покидьок материй,
Красу невинну зрадив лиходій?
 
Високе поза межами живого:
Самій мироточити неспромога;
Диявол – це досвідчений гравець.

Облиш ридання голосні перуни,
Каліпсою‎14 одурена красуне!
Згадай Обитель світла‎15 накінець.

X. Пустин

Mais ou sont les neiges d’antan?

Villon

Згадай Обитель світла накінець,
Нетварну прародительку еонів‎16,
І попри різнорідні перепони
До неї поривайся напрямець.

Склади смиренно зморщені долоні:
Не зіб’є з пантелику манівець
Кого знанням нагородив Творець –
Шукай безсмертя на нетліннім лоні.

Адже розтанув тогорічний сніг –
Подібно запропаде хто не зміг
Нової вчасно причаститись ери.

Не загуби цю Аріадни нить:
Минуще маєш узнавати вмить,
Щоб раптом не вклонитися химері.

XI. Біси, іже чловіки прельщают

(Притча)

«Щоб раптом не вклонитися химері
Юнацьких даром не змарновуй рис –
Устами дівчини лукавив біс, –
Піддайся врешті таїнству містерій.

Путь Назарея – непролазний терен!
То приспусти тепер зухвалий ніс;
Хилися вітру, мужній кипарис:
Небагатьом послужливі гетери».

Тенета хитрі розкидав ловець:
Волів спочатку шлюбом був єднатись
Аж як відмовив підліток-мудрець, –

«Одненьку ніч забудься, Йосафате!
Знімай хутчіше непорочні шати –
Закон Завіту зневажа овець…»

XII. Зустріч Єу‎17

Tεθνηκὼς ζωῷ φθεγγόμενος στόματι.

Θέογνις

Закон Завіту зневажа овець,
Сп’яненний владою писав скрижалі,
Не відрізнивши мари від реалій,
Людську осібність звівши нанівець.

Розпутний вмер, з молитвою печалі –
Однаково заплатить Всеотець:
Похмурий світ зупинених сердець;
Ні новизни, ані усмішки кралі.

Вже ліпше жити абияк, повір,
Ніж плутатись межи пекельних дір
Або небесні населяти сфери‎18.

Юначе, підбадьор запалий взір,
Не плач; одкривши потойбіччя двері,
Думками підіймайся у етери.
 
XIII. Заповіт митця‎19

Wiem co to być ptakiem.

Mickiewicz

Думками підіймайся у етери,
Пригніченцю буденного ярма:
Звертайся музики, марай папери,
Нащир місцями, часом – жартома.

Сипким багатствам раді філістери,
Прихильники простішої манери;
Поета ж музу рознесе сурма
Від вічного Парнасу задарма.

Сльозами лоз кріпи ручиці кволі:
Мирське метафізичний легшить бій –
Не тільки піст, розкаяння, єлій!

Жахливий в’язням світської юдолі
Можливо-бо терпіти уділець,
Якщо душею каторжник-мертвець?

XIV. Приреченість

Якщо душею каторжник-мертвець
Обурений цинічністю природи,
Буває, власний згашуєш світець,
Суціль вручившись аморальній моді.

Куштуєш скоротечні насолоди,
Допоки не вривається терпець;
Тоді – вдаряє розуміння грець
Одречення від вищої породи.

Звіряйся сам шляхетної мети:
Будь свічкою малої красоти,
А не вуглем великого горнила.
 
Бодай загине сохлий, босоніж –
Сумлінний посміхнеться глузливіш,
Коли Ялдаваоф розправить крила.

XV. Πίστις Σοφία

The feeling heart, the searching soul…

Coleridge

Коли Ялдаваоф розправить крила
Над головами зречених примар
Єретиків Симона й Богумила,
Чи приймеш благородно свій тягар?

Перемогти Всевишнього несила:
Огень – його промови, сенси – жар;
Пізнати ціну скоєного діла
Підеш, неначе агнець на вівтар.

Та він – закостенілий жнець матерій;
Згадай Обитель світла накінець,
Щоб раптом не вклонитися химері.

Закон Завіту зневажа овець;
Думками підіймайся у етери,
Якщо душею каторжник-мертвець.
 
НЕОБХІДНІ ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ

1. Ялдаваоф – у гностичних уявленнях Перший Архонт і порочний син Софії, що відповідальний за створення небездоганного та злого матеріального світу (деміург) за образом ідеального й правічного. Маючи спершу деяку частку вищої сутности від своєї матері, він випадково позбувається її, передавши людині, за що зненавидів останню й постійно намагався полонити обманом або силою. Асоціюється зі старозавітним Богом, якого нібито заперечує Ісус, Син істинного Бога гностиків.
2. «Країна чорної землі» – автохтонна назва Єгипту за часів коптів.
3. Вавилон. Рядок доволі точно окреслює ареал автохтонних гностиків: від єгипетських офітів – до саббіїв-мандеїв Іраку. Останні існують понині та мають розвинену систему релігійних текстів, перекладену повністю англійською й німецькою мовами. Пізніші маніхеї розповсюдили гностичні мотиви до самого Китаю на сході, а катари й богумили – до Провансу та слов’ян.
4. Святими в ранньохристиянських текстах, зокрема у «Пастирі» Гермоса, називають усіх, призначених для спасіння людей, а не тільки тих, що відзначилися особливими доброчинностями й канонізовані.
5. Молодший бунтівний жіночий еон, персоніфікована Мудрість Божа, яку ми знаходимо, зокрема, в соломонівських творах Септуагінти. Вона за тих або інших обставин передувала матеріальній основі світу, першочергово – породила обмеженого та заздрісного Ялдаваофа. Деякі гностики стверджували, що саме вона в образі Змія чи через його посередництво «спокусила» перших людей до пізнання істинної своєї природи, аби дати їм шанс на порятунок. Є одним із центральних персонажів трактатів Πίστις Σοφία й «Таємна книга Іоанна», де детально розповідаються варіанти її історія.
6. Згідно з гностичним уявленням про Євангеліє, люди, що не прийняли особливого Хрещення, після низки перероджень приречені бути викинутими до «зовнішньої пітьми», тобто остаточно знищеними разом з архонтами.
7. Поетична пародія на українські національні апокрифи XII-XVI ст., де з народно-полонізованим мовленням часто поєднуються не просто єретичні, а фамільярні релігійні сюжети. Яскравий приклад – «Чому в жінок волосся, як собачий хвіст».
8. Деякі гностичні школи, зокрема маркіоністи, стверджували, ніби Каїн був насправді праведником, що викривав несправедливість старозавітного Бога, за що Ісус вивів його з пекла разом із багатьма іншими «типовими» грішниками. Тут гностичний мотив асимільовано з «канонічним» християнством, де старозавітний і новозавітний боги не протиставлені, а є одним.
9. Симон (Волхв) називався багатьма християнськими апологетами й істориками «батьком» усіх гностичних єресей. Болгарин Богумил – один із останніх вагомих для історії Європи єретиків-дуалістів, чиє вчення мало паралелі з катаризмом (альбігойством).
10. Стилізована під нагальні вимоги спенсерівська форма сонета, де сонетний ключ ДД підмінений на продовження попередніх рим ВГ.
11. Маринізм був апофеозом ренесансних і бароккових уявлень про формальності в поезії. Він поєднував вичурність мовлення із суто салонними сюжетами та приторними міфологічними образами. Чи не єдиними відомими насьогодні представниками цього напрямку були сам Дж. Марино і Я. А. Морштин.
12. Християнські пророцтва говорять, що праведники-вівці стоятимуть праворуч од Бога, а грішники-козлища – ліворуч. Відповідно, якщо вони всі стоятимуть до Нього лицем, то для спасенних прокляті будуть по праву руку. Коран додає, що грішників можна буде відрізнити навіть зовнішньо за потворствами й чорнотою обличь.
13. У пізньоперській міфології – добрий вродливий жіночий дух, що захищає від напастей і може вступати в романтичні взаємини з чоловіками; фея.
14. Початково – грецький жіночий міфологічний персонаж; чергова і найпідступніша з перепон Одіссея на шляху додому. Прекрасна німфа, чиє ім’я можна перекласти як «та, що приховує», або ж «ілюзія», «омана». Тут – дияволоподібний персонаж-спокусник і містичний дурисвіт.
15. Гностичний рай, цілком відмінний від матеріалістичного Едему автохтонного авраамізму за принципом нагороди, і тому зовсім не популярний в народі. Місце духовної благодаті та радости, де душа праведника зливається з Абсолютом. Окремі гностики визнавали поряд із цим «істинним» раєм також і той, що його обіцяв деміург Яхве своїм духовно сліпим улюбленцям.
16. Вищі сутності, еманації істинного Бога, що, тим не менше, мають власну волю й навіть здатні помилятися, як це зробила Софія. Усі разом утворюють так звану Плерому (повноту ідеального світу). Дихотомічно протистоять архонтам – матеріальним і, переважно, злим надприродним істотам, що правлять нижчим світом.
17. Еон Істини, пов’язаний із потойбічним світом і посмертними випробуваннями душі; має очевидні паралелі з Анубісом й Осирисом. Згадується в «Книгах Єу» та «Πίστις Σοφία».
18. Див. Одіссея ХІ, 488-491.
19. «Реабілітована» для італійської форми сонета онєгінська строфа, де рими другого «катрену» не самобутні, а пов’язані із римами першого.